Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 210

210

— Пісать, пісать! — вигукнув Ріхтер.

Мальва записала: «Фрідріх Янович Шварц — перекладач, до війни начальник районного похоронного бюро».

— Все! — сказала Мальва. — Більше я нікого не знаю. — І передала аркуш. Фрідріх Янович довго вчитувався, тоді переклав Ріхтеру написане.

— Скажіть йому, що я не встигла вас завербувати. Просто не встигла. Так і скажіть.

— Скажу, — покірно мовив Фрідріх Янович, звівшись на дерев'янці. Ріхтер вислухав його, скрушно похитуючи головою, напевне, схвалював його одвертість, адже Фрідріх Янович міг би про те й промовчати, затамувати Мальвине прохання.

— Я сказав, — звернувся Фрідріх Янович до Мальви так, наче скинув із себе якийсь тягар. — Ви справді мали це на увазі?

— Що?

— Завербувати мене?

Мальва мовчала.

— Вважайте, що ви це зробили. Не думайте, що мені солодко з ними. Гадаю, моїй Батьківщині також не солодко. Як і вашій…

Тоді почав щось казати Ріхтеру. Мальва не второпала, що саме. Але по тому, що вони обидва наче забули про неї, про її присутність, могла здогадатись, що йшлося про неї, як про відсутню вже.

— Ваше останнє прохання? — раптом переклав Фрідріх Янович запитання Ріхтера.

— Моє? Яке ж може бути моє прохання? А, є одне!.. — вихопилась Мальва. — Звільніть дітей. Глинських дітей. Тих, що ночують у підземеллі. Там вогко, холодно, діти голодні, ще зовсім малі. Мерзнуть. Нужа завелась у тряп'ї.

— Зараз я скажу йому. Діти справді не винні… Я знаю про цих дітей.

Ріхтер вислухав спокійно, навіть з деяким співчуттям на обличчі.

— Шеф зворушений вашою добротою. Але вам належить прохати за себе. За законами, які діють у них, він змушений вас…

— Я готова… Так і скажіть йому.

— Я сказав. Шеф питає: а як же райком?

— Який райком?

— Підпільний, який ви очолюєте, очолювали?

Ріхтер щось довго розтлумачував Шварцові, той переклав:

— Шеф гадає, що вам найрозумніше залишитись у підпіллі. Іншого виходу він не бачить… І я також не бачу, — вставив скоромовкою Фрідріх Янович. — Вам можуть сьогодні ж організувати втечу. Сьогодні вночі…

— Навіщо? Мені нікуди втікати… Я дома. Нехай тікає він.

— Облиште, Мальво. Ви розумієте, про що йдеться. Ви ж розумна жінка. Я знаю вас давно. Ще тоді, коли ви народили сина. Була весна… Я працював тоді завгоспом у лікарні. У мене тоді не виявилось скла для великої лампи… А вас привезли вночі. Паніка, крик, біда… Слава богу, син росте. Подумайте про нього… Це я вже від себе… Скільки це йому?

— Десять…

— Як летять роки! — вжахнувся Шварц.

Сльоза набігла на очі, заскліла в них.

— Also, was? — запитав Ріхтер перекладача.

— Sie ist bereit… — сказав Фрідріх Янович.

І продовжував перекладати для неї.

— Я сказав, що ви погодились. Тепер слухайте далі. Раз на місяць ви маєте доповідати про роботу підпільного райкому: можете з'являтися сюди, а хочете, люди шефа будуть приходити на вашу явочну квартиру. Шеф питає, чи є у вас така квартира?

— Є.

— Тут, у Глинську?

— Тут.

— Будь ласка, адресу.

— Підвал, де ви тримаєте дітей. Я годна померти разом з ними. Туди нехай і присилає своїх людей ваш шеф.

— Даремно, Мальво, даремно, — зовсім розгубився Фрідріх Янович. — Ми тут з вами ніхто. Одне його слово… півслова — і ми з вами на шибениці. А хто ж буде боротись?.. Хто, коли всіх перевішають?

— Не ви, Шварц!

Шварц, напевне, сказав, що у неї нема явочної квартири. Вона згодна приходити сюди. В гестапо. І переклав дослівно:

— Тоді кожного першого числа. В ніч на перше. Мої люди знатимуть про це. Ось тут, на цьому папірці, буде пароль.

Ріхтер узяв аркушик, щось написав на ньому й подав Мальві. Вона не стала читати.

— Заховайте, — сказав Фрідріх Янович.

Мальва склала аркушик вчетверо. Запитала:

— Все?

Фрідріх Янович був помітно розгублений. Він не знав, чого ще можуть від неї зажадати, начебто все. Пароль у неї, згода є, тепер вона матиме попереду місяць, а це немало, щоб усе обдумати, зважити, вивірити всіма висотами душі. Фрідріх Янович зараз приписував собі рятунок цієї жінки, яка, може, й справді хотіла мати спільника в його особі. В душі він дякував Валігурову, який напоумив Мальву на те. Мальва хотіла встати, та Ріхтер зупинив її різким жестом руки.

Шварц перекладав:

— Ваша мати казала мені минулого разу про давні зв'язки вашої родини з німцями, з фірмою «Singer». Я потім перевірив. Це справді так. Мій рід має певне відношення до цієї фірми. Мій прадядько виготовив для цієї машинки унікальну голку, яка однаково добре шиє і батист, і англійські сукна, й кожухи з герцеговінських баранів та хром із монгольських коней. Другої такої голки в світі немає. Це ваш батько знав, не міг не знати. Щось подібне до цієї голки має й гестапо, унікальний витвір генія нашого фюрера. В нашій машині це та голка, яка здатна прошити усі шкіри й матеріали, з чого б вони не були виготовлені. Тому я раджу вам ставитись з пошаною до цього безвідмовного інструмента. Я розумію, це важко, ви, напевне, вважали себе чесною людиною — я в цьому переконався щойно, по цій ось вашій записці, але вона має бути заповнена до кінця. Через місяць, через два, нехай через десять місяців. Нас цікавить ще й підпільний обком і так далі. Ви наділені довір'ям, за яке я вам дарую життя. Живіть собі, але ми дещо мусимо мати з цього довір'я. Чи не так? — Перекладач ледве встигав за ним. — Цієї ночі вас відпустять. В ніч на перше я вас чекаю… Доведіть, що ви маєте право на життя. Один наш філософ, власне, не стільки наш, як ваш, — ви, напевне, чули про такого дивака Іммануїла Канта? Так от він говорив, що все для людини стає зрозумілим наприкінці життя. Можете вважати, що ваше життя могло б скінчитися сьогодні… У мене все. — Він підвівся. — А щоб вам було легше і щоб ваші могли вам вірити — про це вже ми потурбуємось… Ми і надалі будемо розшукувати Мальву Кожушну… Але це вже вас хай не лякає… Це наші внутрішні справи. Бажаю успіху…

210