Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 22

Напочатку Фабіян не мав жодних ілюзій щодо свого становища в цьому нетлінному товаристві. Щоб подобатись своїм вавилонським фуріям, масть міняв залежно від пори року, віддаючи перевагу світлим тонам. Улітку буланкувато–сірий, із чорною міткою на лівій лопатці (ця деталь була вічною загадкою для нього самого, не кажучи вже про його обраниць), з розумними малиново–вишневими очима, які, щоправда, інколи прибирали невловимого кольору й могли дивитися на вас без жодної мислі; цей мінливий ґандж очей скрадався борідкою, яка то рідшала й вицвітала зовсім, нагадуючи бороду обношеного чоловіка, то знову кучерявилась, відроджувалась, ставала димчато–синьою, з благородними прожилками, і тоді ніхто не міг одмовити тій бороді в природженій мудрості, що не на жарт водилась за Фабіяном–цапом.

Що ж до Фабіяна–чоловіка, то сей став Фабіяном не зразу, як уже сказано, у посвідці про народження його записано Левком Хоробрим. То був чоловік дивний, вічно бідний і тому такого ж філософічного складу, як і цап, куплений ним у Глинську буквально за копійки. Ніяких писаних праць як філософ він не мав, але ж великий Сократ також за ціле життя не написав ні рядка, що, однак, не дає підстав не вважати Сократа філософом. Через відсутність писаних праць тим більшої ваги він надавав своїм усним висловам і користався ними з великою обережністю. Жив на самій околиці Вавилона (колись ми побуваємо в його нехитрій оселі), по сусідству з вітряками, по яких легко визначав напрямок вітрів, але ніколи не користався ними як помолець, бо ніякого збіжжя не тримав у коморі, й хліба власного вже давненько не випікалося в його оселі, ще як за матері. В революцію, що відбулася тут не так безкровно, як подекуди, Левко Хоробрий одразу ж опинився на її боці, причому без жодних вагань, але якихось особливих заслуг не зажив перед нею, адже його філософський талант розкрився дещо пізніше, в розпалі останнього землеустрою, коли філософам довелось відступити перед аграріями.

Цей дивак привселюдно зрікся від свого наділу на користь громади й спонукав інших зробити те саме, через що відразу втратив репутацію нормального вавилонянина, хоч певні відхилення спостерігалися за ним і раніше. Скажімо, перед цим він продав свого єдиного коня, славного тим, що той і разу не дав себе запрягти в жодну кінську збрую, і викупив собі (за цілого коня!) золоті окуляри, що було сприйнято Вавилоном як чистісінький глум над здоровим глуздом. Коли ж помер старий вавилонський трунар Панкрат, то Левко Хоробрий зайшов далі дозволеного у свої не так уже й пізні роки й не зоглядівся, як заступив це похмуре місце. Але нічого дивного, кожен філософ іде до вершин вічної мислі своїми незвіданими шляхами.

Вільного часу на цьому новому посту виявилося більше ніж досить, то він укинувся в читання Святих Писань, залишених Панкратом у верстаку, а далі й світських філософських трактатів, маючи до них неабиякий хист і терпіння. Книжки цього ґатунку діставав здебільшого на батьківщині цапа, у Глинську, і дійшов із тим читанням до повного зубожіння, спершу матеріального, а згодом і духовного, про що нібито велемовно мала свідчити купівля цапа, котру Вавилон розглядав не інакше, як «вершину» його філософської мислі. Ніхто не хотів розуміти, що до того чудернацького кроку могла спричинитися не вбогість думки, а безпросвітна нужденність філософа й палке бажання вибратись із неї будь–якою ціною.

Доведений до відчаю мізерними заробітками на трунарстві, він уже давненько обмірковував одне хитромудре діло, на якому збирався розбагатіти, тим паче, що воно ні до чого не спонукало його самого як трунаря й філософа, тобто нічого не змінювало в його дотодішньому легкоплинному житті, яке він визнавав єдино можливим для такої необлаштованої особи, якою вважав Левка Хороброго, цебто себе. Озброєний окулярами, він не міг не помітити, що в нашому преславному Вавилоні тримали безліч кіз, але ніхто не подбав про цапа, і тих непокірних доводилося водити до самого Глинська, містечка на той час уже досить цивілізованого, і там майже ні за що залишати грошики, які легко могли б опинитись у необжитій кишені філософа, коли б мав він під руками хоч якого–небудь паршивенького цапа. Побоюючись, що цю його геніальну ідею може перехопити хтось інший, він нишком склав невеличкий капітал на трунарстві (того літа трапилось одразу кілька заможних клієнтів) і першого ж осіннього ярмарку подався до Глинська, щоб здійснити там свій підступний намір, позбавивши Глинськ подальших підробітків, а свій Вавилон поставивши перед фактом нечуваної здогадливості, а може, й мудрості філософа, в залежності від того, як розвиватимуться події далі. На щастя, цап йому трапився в розквіті, про те свідчили хоч би його роги–паничі, по кільцях на них філософ легко встановив вік свого нового товариша, від якого попередній хазяїн хотів просто спекатись на зиму і заправив за нього таку мізерну ціну, що у філософа від подиву голова пішла обертом.

Зараз уже важко сказати, хто кого вів на мотузочку до заповітного Вавилона, де віднині мало зробитися одним бедаком менше або ж одним багатієм більше, однак добре відомо, як винагороджують себе православні філософи за вдалий ярмарок. Наш герой не міг натішитися, що майже задарма придбав такого красеня, розгулявся на радощах у шинку, а цап, у свою чергу, проклинаючи в душі свого старого визискувача, передчував, що потрапив до рук добрих та чулих і нарешті матиме свободу, до котрої прагнув від самого народження. Одне слово, вже в дорозі вони дійшли того вищого душевного порозуміння, яке свідчило, що недарма придбали один одного.