Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 23

Оскільки ж цапа кликали Фабіяном, то це рідкісне ім'я, не без допомоги вавилонських дотепників, дуже швидко вчепилось і до самого філософа. Через деякий час Левко Хоробрий залишився лише в пам'яті вавилонян та в шнурових книгах сільради. Інший повстав би проти цього свавілля вавилонян і неодмінно вдався б до захисту сільради, тоді як наш філософ знайшов своє нове ім'я мало сказати доречним, а навіть доконче необхідним, адже був певен із самого початку, що кожен справжній філософ мусить мати передусім якесь незвичайне ім'я, що вже само по собі вирізняло б його з юрби та спонукало б до роздумів. Платон, Сократ, Сенека, Спіноза, Сковорода. І по великій перерві — Фабіян. Хіба ви не чуєте, як діє на вас саме звучання цих чудових імен, наче то були якісь велетенські храми мислі. Таким чином, купівля цапа цілком виправдала себе з цього боку, що ж до міражних капіталів, на які сподівався філософ, коли засновував своє підприємство, то тут він зазнав цілковитої поразки, бо ж не мав од цапа ані монетки, кожного разу дізнавався про цапове гріховодство постфактум; найобурливіше, що потім деякі господарі не могли надякуватись за цапа, але ж філософ не міг пред'явити їм жодних претензій навіть за римським правом, до якого звернувся було, бачачи, як гине його підприємство, хоча цап і далі залишався по всіх сільрадівських описах як власність, доброї пам'яті, Левка Хороброго.

Там було зафіксовано масть цапа (у найтривкішому варіанті), вартість за твердими цінами, вагу, визначену на око, та маловірогідний річний прибуток од цапа для стягнення податку. Секретар сільради Боніфацій полюбляв подробиці в документах. У цьому він був фанатик, не зважив навіть на те, що доводився далеким родичем Фабіянові, коли той благав його у графі прибутків утриматись од перебільшень. Боніфацій був позбавлений почуття гумору, а можливо, й навпаки, прибуток од цапа визначив навмання, і бідний філософ ще мусив доплачувати сільраді за цю справді некорисну скотину. Та чи вперше філософи стають жертвами своїх геніальних ідей? Зате тепер Фабіян мав дві речі, про які ніхто інший у Вавилоні не міг навіть мріяти: окуляри в золотій оправі (проба 96 вибита на лівому завушші, й кожен міг у цьому пересвідчитися наочно, філософ охоче знімав окуляри для такого випадку) і цапа, який не лише приніс майже безіменному філософові ім'я, а й примусив Вавилон подивитись іншими очима на самого філософа, не такого вже й безмаєтного, як досі, бо, правду кажучи, в цьому світі чоловік чогось вартий, коли, окрім слави, він має ще дещо охватне, ну, хоч би живого цапа, котрого на крайній випадок можна продати з молотка й сплатити невеличкі, але вічні борги, що в них перебувають усі без винятку філософи, не визнані до кінця своїми невдячними народами. Інколи для такого визнання бракує звичайного цапа, який відразу піднімає філософа в очах сучасників, роблячи його не таким уже самотнім на полі бою.

Але ще до портрета Фабіяна–цапа. Якщо борода надавала цапові певного елементу мудрості, то роги–паничі були ознакою його незміряної сили й хоробрості. Роговиця на них прозора, перламутрова, на вічно молодих кінчиках просвічувалася наскрізь, мов зелена слива. Не дивно, що ніхто не смів займати його, коли він шпацирував обідньої пори до ставу, на водопій, або ж у надвечір'я виходив до вітряків зустрічати вавилонську череду, яку очолював і граціозно вів до преславного Вавилона…

Він майже ніколи не пропускав цього урочистого моменту, бо, на відміну від свого хазяїна, який тримався в затінку через свою природжену скромність та далекоглядність, цап вважав осоружним життя без подвигу, умів виходити на авансцену у відповідальні хвилини і тоді перероджувався просто на очах. Він любив дивитися з вітрякового узвишшя, як долом пливе череда, романтична курява здіймалася над нею в сушу, це, напевне, нагадувало йому потомлене військо, що поверталося додому після битв за нічний Вавилон. Коли череда запізнювалася, Фабіян із великодушшя дозволяв собі зачекати на неї, потім займав місце в голові череди і вів її у Вавилон, наче ассирійський візир, сповнений гідності й провидіння. Далі він бачив, як шанобливо розчиняли ворота (це він любив надзвичайно, знав, що робилося те не для нього), але в засліпленні своїм не помічав іншого — як череда поступово танула за ним, бідолаха ж не любив озиратися. Він гордо крокував горішніми вуличками далі, певен, що все ще когось веде, насправді ж ішов один, без війська. В такі хвилини він здавався трагічно смітним, як людина, що звершила подвиг в ім'я нічого.

Він зупинявся, глибокодумно зітхав, заплющуючи очі, й думав собі: яку зрадливу юрбу щойно вів за собою, а тепер мусить один повертати на круги своя. І топотів усе тими ж вуличками, на яких ще пахло пилюкою та випарами оброненого молока, знову почуваючи себе звичайнісіньким цапом, бо ж мусив дбати тепер не про якісь там високі істини, а про елементарну вечерю в одному з вавилонських двориків, котрі замикали на ніч від нього та від усілякої бісовини. Ось яке неподобство чинилося супроти нього, але ж наступного надвечір'я Фабіян знову виходив до вітряків, бо вже не міг прожити бодай без короткочасної влади над чередою.

Цап знав усі вавилонські дворики до найменших подробиць, їх здатність до оборони, на що не можна було не зважати, якщо цапові в ім'я свого існування доводилося пускатися на крайнощі, ризикуючи іноді власним життям, ціна якого в хвилини голодного відчаю зводилася нанівець, а свободу проклинав він, як вигадку ситих істот. Скажімо, у дворику Матвія Гусака, чоловіка маєтного, цап полюбляв викрадати з чавунів варену картоплю, яку щоранку виставляли остуджувати для свиней. Не так йому смакувала сама картопля, як сіль на ній і пара картопляна, млосно–солодка. Свині в сажах вили несамовито, божеволіли, зачувши запах картопляної пари та бачачи, як розкошує в ній їхній знайомий, але Фабіян не зважав на них, він глух та сліп у такі хвилини. Кінчалося ж тим, що Гусак чи Гусачка захоплювали Фабіяна зненацька біля чавунів і катували його нещадно. Він клявся собі більше ніколи не заглядати до цього подвір'я, але ж не міг без солоного, і ноги самі приносили його на чергову катівню, котрої він уникав через раз і лише інколи — рідше. В хвилини смертельної небезпеки цап розвивав швидкість залежно від того, яким предметом озброювалися його гонителі.