Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 24

Цап міг безборонно приходити лише на обіди до Явтуха Голого, цього ще одного вавилонського дивака, що вже давненько замислив переманити цапа до себе, тобто поступово привласнити це добро і з його допомогою перебратись із кволих середняків до вищого майнового цензу, оскільки саме слово «середняк» викликало у Явтуха відразу.

Звичайно ж, у перспективі йшлося про закабаления цапа та певний фінансовий зиск від нього. В бажанні розбагатіти всі ці бідаки чимось схожі один на одного, напевне, своїм засліпленням.

Обіди влаштовували в холодочку, під грушею, де збиралася вся родина, не підозрюючи чогось поганого, цап приходив на них із ретельністю бездомного гультіпаки. По обіді любив поспати заодно з Явтухом, тільки той спав на возі, а цап поверхом нижче, під возом, де його роги ледь вміщалися, нагадуючи збоку ще одну пару коліс, щоправда, без жодної шпиці. Цапові імпонувала атмосфера цієї багатодітної родини, що мала вісім моргів поля десь на краю світу, а тут свою стежку до річки, свою кладку, шматок лугу з кущем калини, а при самім лузі — казково високі коноплі, в яких недремному Явтушку частенько доводилося влаштовувати засідки на сусідів, щоправда, безрезультатні. Тим часом цап визнавав Явтушка доволі симпатичним, аби його могли зраджувати в коноплях. Особливо зворушливо той виглядав у свята. Він не бігав до церкви, як інші, не вчащав у гості до кумів, сватів та родичів, бо тоді їх довелося б кликати до себе, а то вже витрати, котрих Явтушок не міг собі дозволити не так через убогість, як через скнарість. Він знайшов кращий спосіб бувати на людях.

Щонеділі зодягав сорочку–вишиванку, поверх неї чорну касторову камізельку — єдине, що дісталося йому свого часу з панського гардероба, бриля для себе виплітав власноручно й отак розфранчений зранку ставав при воринах та міг непорушно стовбичити там, доки вважав се доцільним, вдаючи із себе бозна–якого хазяїна. Тим часом штани мав останньої ветхості, ноги були потріскані й вічно червоні, як у підвареного рачка, — все те старанно приховувалося за вориньми, зате свою верхню частину він міг демонструвати скільки завгодно, і коли вітався з перехожими стримано та самоповажно, то їм, напевне, уявлялися гарні шаровари на Явтухові, ялові чоботи та добротний вовняний пояс у три кольори, як на вавилонських дідичах.

Цапові було смішно споглядати цього перевертня з двору, з–під груші, де лежав, дочікуючись обіду, але сам Явтух не переймався тим, бо знав, що цап не зможе викрити цю невеличку гру, розраховану на легковірів. Явтушок не зважав також на сусідів, своїх запеклих ворогів, од яких і не збирався приховувати свою нижню частину, суттєвіші недоліки якої могли бути відомі хіба що Прісі. Її хлопчиків, яких більшало у подвір'ї, Явтушок знаходив аж занадто несхожими на себе, все частіше у ньому прокидалася гнітюча підозра, яку він тамував у собі з великим умінням, чекаючи нагоди помститися Соколюкам за хлопчиків смертельно, що він і зробив, хоч вина Соколюків могла більшати ще й від того, що затяжіла Пріся вже надміру заглядалася на них і благала Бога послати їй уже як хлопчика, то неодмінно схожого на одного з тих красенів, до яких мала почуття не лише суто сусідські, хоч і вважала Явтушка доволі симпатичним, аби не віддавати йому належне як чоловікові й батькові. А втім, тепер Явтушок гарненько все перевірить з наступним хлопчиком… Головне ж зараз заволодіти цапом, котрий висотував з Явтушка останній терпець.

Після кожного обіду і солодкого спання під возом той негідник не забував повертатися до оселі філософа, який давно розгадав далекосяжні наміри Явтуха й, затамувавши посмішку під окулярами, чекав розв'язки. Філософ не виявляв жодного бажання втрачати товариша тільки для того, щоб вивести ще одного нікудишнього середняка до іншого соціального прошарку. Ніхто не міг передбачити, в тому числі й філософ, що Явтушок поплатиться колись за своє дополовинне стовбичення на воринах.

Стосунки нашої пари з сільрадою вже почасти відомі. Наприкінці кожного року філософ сплачував за цапа податок готівкою, який меншав у міру того, як цапові більшало років (підлі витівки Боніфація!). Можливо, тим кінчилося б, якби не заблаговолив до цапа сам голова сільради Панько Кочубей. Він чудово сполучав цю високу посаду зі своєю старою професією і замість революційної зброї, котрою полюбляли похизуватися тодішні голови, носив за халявою дещо інші атрибути влади — сталеву швайку та довжелецького дволезого ножа, якого побоювалися порушники порядку, і навіть сам Боніфацій позирав на те начиння з острахом. Гадаючи, що він у сільраді не вічний, голова, як і раніше, до обрання, не гребував вичищати кабанців у Вавилоні, а перегодя колоти тих самих кабанців, далебі, не задарма. Колієм був віртуозним, але потребував публіки для натхнення, отож і мав таку в особі цапа. Той не проминав жодного виступу голови в цій ролі, будив себе вдосвіта і квапився до кострищ, які спалахували напередодні свят то в одному, то в іншому закутку Вавилона.

Запашні дими проникали в порожню хату філософа з убивчою силою, завдаючи йому найтяжчих мук, які лише можна було б вигадати для людини Великого посту, котрого він дотримувався аж ніяк не з переконань християнських. Проте жодна бестія не здогадувалась запросити філософа на свіжину, якої бідолаха так гаряче прагнув. Це було щонайменше непоштиво щодо людини, чиї послуги рано чи пізно могли знадобитися власникам кабанців. Коли цап повертався додому, прокопчений димами, то філософ проганяв цього вегетаріанця з хати, і той мусив усю ніч вивітрюватись у холодних сінцях. Можливо, в такий спосіб той вимішував цапові за нездогадливих вавилонян, чиї кабанці так спокусливо пахли, а злаще, коли вітерець повіва у бік цієї незахищеної оселі.