Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 37

Як потім з'ясувалося, путо належало до виробів глинської мотузянки. Батько та син, що тримали споловини це підприємство, не відрікались од свого виробу, але ж мали так багато клієнтів кожного ярмарку, що назвати когось поіменно не змогли б навіть під дулом маузера. А тим часом обидва добре запам'ятали білобрового вавилонського дідича, який не далі як позаминулого ярмарку придбав у них чималеньку партію товару — посторонків, налигачів та кілька пут саме такого ґатунку, яким зацікавився Македонський. Але ж хто стане відбивати такого вигідного клієнта від якоїсь паршивенької мотузянки, котрої не закрито досі лише тому, що не виявлено на ній жодних ознак найманої праці, якщо не зважати, що батько експлуатує сина. Але то вже діло суто родинне. Македонський пригрозив, що він змушений буде закрити їхнє підприємство, якщо вони не назвуть отого свого загадкового клієнта. Але це на них не подіяло ніскільки. Хотіли б вони побачити, в якому хаосі опинився б довколишній світ, якби хто надумав закрити цю останню глинську мотузянку…

Наступної ночі вавилонські богове прийшли в подвір'я Зінгерів. Політали на гойдалці, а тоді, спасійовані, обережні, тісненьким гуртком протовпилися до віконця. Без жодної зброї та начебто без будь–якого зла. Постукались у віконце: раз, удруге. Стара Зінгерка вийшла до них з мороку, припала до шибки. Був там Кіндрат Бубела — впізнала його по білих бровах; за ним стояв Павлюк з трьома синами — замолоду, коли її Орфей, як агент фірми «Зінгер», вирушав у свої далекі мандрівки по світу, Павлюк, тоді ще парубок, мав око на неї, але був осміяний; ото Скоромні понітилися збоку, ніби самі не свої; а там ще хтось — Зінгерка не добачила вночі. Бубела, впізнавши її, показав рукою на двері. Пішла відчинила. Стояла перед ним в полотняній сорочці з дванадцятки, в білій намітці. Схрестила на вив'ялих грудях руки. Павлюк сплюнув тихенько — де та красуня, яку знав колись?.. Лише тепер упізнала обох Раденьких — Хому та Федота, — а за ними крався Явтушок, котрому доводилася хрещеною матір'ю. Ще двоє стовбичили біля воріт, щось ніби скидалося на варту, тих Зінгерка начебто й не завважила. Запитала свого хрещеника:

— Чого тобі, Явтуше? Всі добрі люди вже сплять…

— Мені?.. — знітився Явтушок, ховаючись за Раденьких. — Мені нічого. Я так собі, з ними… — хитнув головою хрещеник.

— Розбудіть Мальву. Маємо справу до неї… — сказав Бубела, обтираючи долонею змокрілу брову.

— Нема її. Ще з дня помчала до Глинська… Ви ж чули, яке скоїлось… Такого юнашка звалили. А за віщо, добра б їм не було?..

— А буцімто ви не знаєте — за віщо? — спалахнули вогники під бровами Бубели.

— А ну ж бо ну, Кіндрате! Може, я стара, дурна…

— За Мальву б'ються, а нам чуби тріщать, — натякнув Бубела. — Ось ми і прийшли сказати… Од цілого Вавилона… її справді нема?

— Кажу ж, полетіла на конику. Ще з дня. Вже й перші півні проспівали. Мала б бути. Вона в мене така, що ніколи ніде не ночує. Оно вдома… Мені стояти тут чи йти?

— Чого ж стояти? Ідіть собі з богом…

Стара зачинила двері, почапала в хату. А вони ще стояли самі не свої. Прийшли зажадати від Мальви, аби забиралася геть з Вавилона — хоч до комуни, а хоч куди, доки не пізно, доки не накликала на Вавилон якогось нового лиха. Бо ж за одним комунариком сюди внадяться інші, а Вавилон весь пашить ненавистю до комуни, боїться самого духу її, то буде боронитись од неї, а вина за те може впасти на безневинних людей, ось хоч би на тих, що прийшли сюди від усього Вавилона. Про всяк випадок заглянули до хлівця. Хтось запалив сірника. Впевнилися, що стійло порожнє, що коня нема. Доки горів сірник, Явтушок запримітив на стовпці для збруї ковані вудила, поклав до кишені. Вони подзеленькували там викривально, то потім сам дивувався, як міг припустити такої ганьби в цьому шляхетному товаристві, до якого прагнув давно, але щоразу почував себе там ніби в чужій лодді.

Од воріт розбрелися хто куди — по двоє, по троє, а Явтушок мусив іти один у свою страшну вуличку в деревії. Там жив будяк іще з Явтушкового дитинства, коли зацвітав — уся вуличка пахла медом, але зараз той мешканець вулички видався йому Даньком Соколюком, у кожушку наопашки. Рушати назад не міг, що тоді подумали б про нього богове. Пішов на Данька, аж то будяк. Сплюнув, а далі поклав собі не дати розігратися страхові в животі, хоч страх завше чатує його саме там, а вихід має зовсім в іншому місці…

Десь у половині вулички чужі вудильця забряжчали в кишені гризотніше, він і сам незчувся, як страх у животі переміг його і примусив побігти — то один Явтушок втікав від іншого, певно, від того, який цієї ночі пошився в «денікінці»…

На ранок Вавилон облетіла новина… В головнім вітряку повісився Тихін Пелехатий. Ніч видалася тиха, не було помолів, йому ніхто не заважав. Коли Фабіян прийшов туди, щоб зняти мірку для домовини, старий уже лежав у вітряку знятий, прикритий ряденцем. Горіли свічки, й Отченашка шепотіла над ним свої потаємні молитви. Знімаючи мірку, трунар не помітив ніяких слідів насилля чи боротьби, смерть заподіяно, певне, з власної волі. Коли Фабіян уже поклав складаного метра за халяву і збирався йти, Отченашка затримала його, взяла за руку й повела східцями до горішнього віконця. Вона була страшна на тих східцях, вела його майже силоміць. Нагорі, прислухавшись, чи нікого нема поблизу, стиха попрохала його:

— Дивись, синашку. Тільки добре дивись. Ти там нічого не бачиш?..

Велетенська панорама відкрилась його очам, але чогось особливого, незвичного Фабіян у ній не помітив. Комунівські скирти, білий палац виступав із марева, запуст без жодної живої душі, а сюди ближче товклися на своїм пожнив'ї пастушки з білими гусьми — визбирувалось колоски з власного поля. Здається, нічого такого, що могло б бентежити Отченашку. «Се в неї від того, — подумав Фабіян, — що вона тут одна з вішальником. Ні в якому разі цього не можна допускати». Сам трунар нізащо не погодився б залишитися тут один, хоч знав небіжчика багато років і навіть завітував до нього на кашу.