Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 38

— То що, синашу? — перепитала стара.

— Бачу гусей, пастушків. Ну що іще?.. Все звідціля видно. Запуст, Абіссінію…

— А він бачив їх…

— Кого, бабо?..

— Буцім ти не знаєш — кого?.. Ось чому така смерть… — І з тими словами пішла вниз, а він ще довго лишався біля віконця, аж доки не нагодились сюди жваві вавилонські бабусі в чорному — ці споконвічні санітари й опоряджувачі згаслих життів.

Уже коли стругав домовину, то не міг позбутися відчуття, що його обступають якісь жорстокі примари. Бубела застав його вже на віці, Фабіян і незчувся, як той зупинив біля хати свої ресорки, як переступив порога. Він оглянув домовину, обстукав її, похвалив Фабіяна за старанну роботу, тоді витягнув гаманця і заплатив майстрові таку високу ціну, як ніби платив за себе.

— Гарний був чоловік, то справимо йому гарний похорон. Аякже. На хуторі бичка ріжуть. Раденькі горілку женуть, скличемо усіх помольців та помолок, аби не було на вітряках жодного суму і страху. Хай йому земля пером… А ти подумай, Левку, чи не міг би ти заодно з цим, — він показав на домовину, — зайняти його місце. Робота тиха — є вітри чи нема, а платня йде. Одне слово — вітряний сторож. Подумай, Левку. Бо ж нам однаково когось доведеться шукати…

— Гаразд, я подумаю, але згодом. Бо це наче ще на живе місце…

— Звісно. Хіба ж я кажу — зараз? Ось поховаємо, забудемо, один–другий вітерець продме. А тоді вже й того. Домовимось, якщо твоя ласка на те.

— Я поміркую…

— Ну, ну, міркуй. А де ж бо твій цап?

— Десь обідає, супостат.

— Щось давно не було його на моїм хуторі.

— А йому вистачає справ у Вавилоні…

— Ти зняв мірку, усе як слід?

— А як же без мірки…

— Ну, то кінчай… Бог тобі на поміч… Ще міг би й пожити старий. Але, знать, такий йому знак на небесах. Усі підемо туди ж, усіх нас колись обміряє Фабіян. Хе–хе–хе. А потім і для нього хтось виструже труну…

— Я вже подбаю про це сам. Але чиє серце не хоче вмирати, той не помре. Якщо його силоміць не повісять на бантині…

— Це до чого, Левку?..

— До того, Кіндрате Остаповичу, що я не можу прийняти від вас гроші за цю домовину. Тихін був мені друг, а я на друзях не заробляю.

— Забагатів, чи що?

— Ні, в грошах завше маю велику потребу. Але не в таких грошах…

— Гроші не пахнуть… Чому ж ти маєш тратитись на людину, похорон якої ми беремо на себе?

— Це великодушно, та гроші все ж заберіть, Кіндрате Остаповичу.

— А тобі наперед замовляють?..

— Чому ж, замовляють. Дивний закон. Труна стоїть на горищі, а чоловік живе і живе. Різна буває завбачливість…

— Коли вже ти такий забобонний, зміряй мене. На оцей завдаток.

— Я живих не міряю…

— А як? На око?

Погляд замовника ненароком спіткнувся об теслярську сокиру трунаря, зашерх на її вістрі. Сокира лежала на верстаку в стружках, дісталася йому від Панкрата разом з іншим начинням. Нервово погладив кошлату брову пучками пальців, тоді зиркнув на вікно, чи стоїть кінь у ресорках.

— Літа маю такі, що вже й можу подумати про хату…

— Гаразд. Підійдіть до стіни. Ось сюди. Тут Боніфацієва замітка, то нехай буде і ваша. Станьте рівненько. Руки опустіть. Зніміть капелюха, однаково вам доведеться з ним розпрощатись. А голову підніміть. Ось так…

— А чого Боніфацію гарячитись?

— Побився з Зосею. То прибіг сюди. Каже, смерть собі заподію. Я його і заміряв. Але помирилися. Живуть, — Фабіян одійшов, пильно зміряв клієнта крізь усміхнені скельця. — Гарно будете виглядати. Боніфацій, так той зблід, коли я робив над ним зарубку. А ви мені подобаєтесь. Будете жити, Кіндрате Остаповичу… — Взяв із верстака сокиру, тоді виступив на край лави і зробив зарубку.

Брови змокріли у замовника, як миші.

— Все?

— До Покрови буде готово. А то й раніше.

— Мені не к спіху, Левку. — Він одійшов, зиркнув на зарубку. — От бачиш, як усе просто на цьому тлінному світі. Був великий Бубела, а наче його вже й нема. Це ти мав на увазі?..

— Я вас не розумію, Кіндрате Остаповичу.

— Я радив би тобі, Левку, подумати і про свою зарубку… Бувай!

— Першу труну я змайстрував для себе. Тримаю на горищі. Що б то я був за майстер, якби не подбав про свою хату… Там цілий саркофаг стоїть. Так що прошу ласкаво…

Розділ восьмий

Щодень міняється колір пилюки, яку здіймає над Глинськом череда, — від теплих тонів до понурих. То непомітно підкрадається осінь. Природа ніби єдина та недворушна у своїм замкненім колі. Бо ж ледь прокинеться вирій, і перший журавлиний ключ провисне над Глинськом, наче обмірюючи шворкою дорогу на південь, як у самім Глинську, на ярмарковому майдані, заметеному вітрами (донедавна те робив австрієць Шварц із дерев'яною ногою), почина біснуватися осіння тічка, довісниця того, що літо скінчилося, що досхочу вибавились у пилюці глинські діти, що після затишшя знову заюрмить ярмарок з усіх усюд, і Глинськ на деякий час немовби опиниться в центрі світу, ламаючи звичні уявлення про кордони та відстані.

А поки що цією маловідомою світові столицею тягнеться у степ лінива й строката глинська череда, вівці кричать якось панічно та глупо, наче їх проганяють звідси назавше, і відлучені од корів телята чимчикують осібно в їжачках–намордниках, аби не сміли прагнути цілющого молока, що мало б належати їм за все тими ж одвічними законами природи.

З нерозлучним маузером йде на службу Пилип Македонський, важкий, стомлений, наче його самого цієї ночі виліплено з глини через відсутність якогось іншого матеріалу, вдмухнуто в нього душу й для перестороги в останню хвилину вчеплено йому маузера до правої гомілки. Коли ж засіють дощі й на деякий час усе ніби поглине мстива багнюка, тоді маузер доведеться підняти дещо вище, й та грізна зброя втратить від того, діятиме на місцеву дрібнобуржуазну публіку не так застрашливо–містично, як зараз, теліпаючись при самій землі. Іде він, як завше, в супроводі Малька, невеличкого клишоногого песика, що трюхає за ним на поважній відстані, сповнений доблесті та ще якогось почуття, близького до самопожертви.