Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 98

У Теслі валіза, шинель, яку привіз іще з Краматорська, місцями протерта до дірок, поклав її на валізку, зате парусинові чоботи новенькі, пошив їх собі для жаркого літа. Дивина! У Глинську шістдесят шевців, а ці літні чоботи найкраще шиє Шварц, австріяк. Він закинув своє ремесло давно, прочувши, скільки шевців у Глинську, й повертається до нього лише у виняткових випадках, як він сам каже — «по велька люді Глінська». Що тим австрійцям так важко дохопитися нашої мови? Зиркнувши на розбиті озувки Синиці, Тесля порадив і йому звернутися до товариша Шварца, той і йому змайструє чоботи з зеленої парусини. Дуже зручно.

— Я в іноземців не шию… — Хоч і парило його у тій яловичині страшенно, ноги пекло вогнем.

— Шварц попрохав нашого підданства…

— Тоді й пошиємо. А зараз я ось думаю про тебе, Максиме. Бачу, ти шинель узяв, усе взяв…

— Хтозна, як воно там складеться. Ану ж перед тобою вже стоїть син куркуля? Може ж статися таке? З усього видно, старий Сак розперезався там не на жарт. Синова спина є, невістка у Краматорську. Ще б пак! А того не тямить старий, як цій спині важко. Ні, мусить син відповідати за батька. Надто в такий момент. Скажу тобі, Климе, я зараз готовий на все. Жодні вороги не видавалися мені такими страшними, як мій батько з воликами. Бо то вже я. Я сам…

Вибіг черговий у жовтому кашкеті, впізнав обох, привітався й побіг викликати той поїздок чи не із Журбова. Цукрозавод вважає, що поїздок належить йому іще з часів Терещенка, який проклав «мотузянку» для вивезення буряків, то поїздок там затримують безбожно.

— Час і про нову дорогу подумати. Цією навіть молотарки не можна завезти. А тракторці теж побільшають, і все, Климе, побільшає. Причому скоро. За якийсь рік–другий усе потече сюди інше, більше, вагоміше. До цієї землі треба великих машин.

— А я, Максиме, мрію про оту найменшу машину, що буряки проривала б сама, маленьку таку та хитру, як людські руки…

— І це зроблять. От тільки цього ніхто не замінить, — поплескав долонею в груди. — Душі нашої… До речі, що в тебе з Мальвою? Чому вона знову у Вавилоні?

— Коли віз її з лікарні, коні самі повернули на Вавилон…

— Як же самі, коли на передку сидів кучер… Я бачив з віконця, як ви їхали. Виїздили із Глинська. Любо було дивитися збоку.

— Так то збоку… Попрохала кучера. Юхим і повернув. Я не став перечити.

— Буваєш там?

— Буваю.

— Правильно. Є речі, які треба просто перечекати. Я певен, що любов нам відмірює на терезах якийсь великий скнара. Треба дочекатись отих останніх терезів, що на ціле життя.

— То однаково, що перечікувати вічність…

— А раптом… Он у Рубана як? Неждано–негадано…

Глинськ вигасав. Південний Буг ще не видихався з повені, крався у степ зі скель. Десь далеко гули тракторці, які Тесля сам навчився спускати з вузеньких площадок «мотузянки».

— А знаєш, чого я найбільше боявся, коли все почалося?

— Того, що і всі. Пострілу з–за рогу…

— Коли старе ламається, то напочатку з ним гине і якась частка нового. Це факт. Ну, вбили б Теслю. Велике діло. Прийшов би ти чи Рубан на його місце. Найбільше боявся я, Климе, ну як би тобі сказати, щоб із наших внутрішніх протиріч не скористалася світова контра. Зберись ота вся Антанта. Ти уявляєш собі, який був момент для нанесення удару в спину?

— А я, між іншим, теж про це думав. Частенько бесідував із товаришем Марксом віч–на–віч. Це й мене мучило більше за все, більше за сам Вавилон.

— Тепер уже нам нічого не страшно. Тепер уже ми на коні…

— От за що я люблю тебе, Тесле. А то все у тобі від Краматорська. Від Краматорська, брате–товаришу. Що живеш ти не одним Глинськом. Хоч би й це. Іншому плювать би на тих воликів. Є в Лебедині власть, нехай вирішує. Не один зараз зречеться своїх батьків. А ти… І я зробив би так. Ось тобі слово товариша. Тільки мій помер у глинищі. Не дожив до хати о п'яти вікнах… А Гапочка — наволоч усе–таки…

— Що наволоч, то да, але досвід Гапочки слід поважати. Жодна пошта не працює краще за нашу. А вижени Гапочку, і все піде шкереберть. Ти одержуватимеш мою пошту, а я твою, і так далі. А тут нічого ніколи не пропадає… Викуємо свої кадри, тоді замінимо Гапочок.

Знову вибіг черговий, пожвавішав, щасливий, наче він веде той поїздок:

— Зараз прибуде…

Підійшов поїздок. Зійшло кілька пасажирів, і серед них міліціонер із Явтушком. Міліціонер із Копайгорода, зелененький, нетямкий, то Явтушок одразу ж узявся показувати йому дорогу в містечко. Бесідували собі, певно, заприятелювали в дорозі. Явтушка виказував хіба що мішечок, якого тримав на спині спродовга, одною рукою. Другою показував, де тут і що у Глинську.

Тричі бемкнула рейка. Поїздок рушив і відразу ж і побіг. Що там йому розганятися. Клим Синиця зняв кашкета. Тесля стояв на дверях, то зняв і свого, білого. Кинув Синиці вже на бігу:

— А Харитона Гапочку з пошти недоцільно…

— Що, що?!

— Знімати поки що недоцільно!.. Гапочку!..

Комунар посміхнувся в душі: ото і весь Тесля… Втер кашкетом несподівану сльозу. Черговий із бемкалом також стояв біля рейки і не біг до своїх закапелків, аби повідомити сусіда, що поїздок відбув із Глинська за розписом… Іще Тесля заборонив затримувати сей поїздок бодай на хвилину і всіх закликав ставитися до нього цілком серйозно, доки ходитимуть через Глинськ справжні поїзди. Бо хто зневажає мале, той зневажатиме й велике…

Харитон Гапочка міг торжествувати, перехопивши лист з Лебедина, адресований на Глинський райком Климу Синиці. Перечитуючи його, поштмейстер устиг двічі чи й тричі розчесати гребінчиком пухнасті вуса, які так пасували колись до кашкета з кокардою (його Гапочка ховає у сейфі іще з тих часів, коли у Глинську перестала функціонувати царська пошта). У цих маленьких і потаємних чиновниках дух реставрації живе чи не найдовше. Харитон Гапочка не мав себе за ворога нового ладу, але ладен був триматися старого світу, щоб і самому не опинитися під його руїнами. Велетенські рулони плакатів, що надходили до Глинська на погибель старому світові куди справніше, аніж сіль, гас та сірники, жахали його, зате кожне слово розпачу чи зневіри, подибуване у приватних листах, живило злостиве запілля його душі. Отож і розчісував свої вуса в лупі, з якою ніколи не розлучався, щоб не прогледіти щось істотне в чужих листах, та яка водночас правила йому і за дзеркальце, що спотворювало Гапочку до невпізнанна, але ж сам–бо Гапочка знав, що це він, а не хтось другий на його місці.