Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 158

158

Вавилонянам все здавалось, що він ось–ось помре, але він жив, і його худорляві хлопчики також не вмирали. Кажуть, ніби він пив собаче сало від сухот і синків своїх також напував тими ліками. Одненький не міг пити, помер минулої весни, як тільки зацвів чебрець на лужині. Але іще трійко є. То в них від матері. Вона померла іще в Єлисаветграді, звідкіля вони прибули до Глинська. Дружина нагородила Ткачука сухотами. І ось Явтушок заполіг скористатися з цього, після деякої агітації таки застрахував його життя. За Ткачуком порівняно легко піддався Лук'ян Соколюк — як–не–як голова сільради мав сприяти агентові, але далі індивідуальне страхування посувалося з неабиякими труднощами і, як правило, закінчувалось поразкою Явтушка, який, через оте каверзне: «Досить того, що ти себе самого заштрахував!» — змушений був застрахувати ще і Прісине життя. Окрім декого з активу, Явтушку вдалося застрахувати ще кількох рядових вавилонян: Горпинича — доглядача бугаїв, один з яких бився; сторожа баштана, який міг постраждати від викрадачів кавунів; кількох конюхів, що їм самим доводилося обслуговувати січкарню, і жоден не був гарантований від того, щоб не залишитись без руки; іще двох чи трьох трактористів з бригади Даринки Соколюк. Сама ж Даринка страхуватися категорично відмовилась, не інакше як з ненависті до агента. Серед тих, кого Явтушок не зміг переконати в доцільності застрахувати життя, був і Фабіян, який завітав якось до агентства помилуватися на Явтушка в новій ролі. Мова зайшла про цапа, його Фабіян погоджувався застрахувати, та й сам Явтушок не проти того, але в переліку об'єктів, що підлягають страхуванню, такого об'єкта — цапа — Явтушок не виявив. На превеликий жаль, звичайно, бо саме з цапа Явтушок і хотів почати страхування тварин у приватному користуванні. Агент і філософ так і розійшлися б, якби Явтушок не згадав про благеньку Фабіянову хату на Татарських валах, одну чи не з найдавніших халупин Вавилона.

— Ось що ми застрахуємо для початку, — зрадів Явтушок. — Застрахуємо, Фабіяне, вашу хату.

— Хату? А навіщо? Яка в тому потреба? Вже сто п'ятдесят років стоїть, іще стільки простоїть без штраховки. Вона в мене з мореного дуба (хата була глиняна), на вид непоказна, але ні вогонь її не бере, ні час. Як залізна.

— Ганьба, щоб великий вавилонський філософ жив у такій халупі. Разом з цапом, без комори, без світлиці, без вікон справжніх на шість шибок. Ви ж, Фабіяне, і світу з неї не бачите.

— Прицьке бачу. І весь суходіл перед Прицьким. А якого іще мені світу? Вітряки завмерли, і дивитись на них сумно. Бачу, як іде череда в степ і як повертає додому. Дуже мені зручна моя хата, я б її і на ваш «палац» не проміняв, Явтуше.

— У мене теж чорті–що, ото й тільки, що ґанка прибудував, та свою хату застрахувати не можу через те, що я тут, а вашу хоч зараз. Ось беріть бланк, — дістав з шухляди аркуш, поклав перед Фабіяном, подав ручку, а до неї і чорнильницю–невиливайку (приніс із дому), — заповнюйте, хочете — на дві, а хочете — на три тисячі, зробіть мінімальний внесок, копійки там якісь для початку, а далі я вже про вашу хату сам подумаю. — Він підійшов до Фабіяна, нагнувся до вузлуватого вуха в білих чагарниках: — Через якийсь місяць–другий спалимо її ненароком…

Фабіян перечитав друкований текст бланка з пропусками для заповнення, взяв ручку, але перш ніж умокнути перо, почухав потилицю:

— Чому саме ви обрали мою хату?

— Хе! Що користі, коли я застрахую хату якогось Тимка Швайки чи Хомки Лисого? Невідомі, маленькі люди. Грошей казенних шкода для таких. Ніякого ефекту. А ось ви — величина, мудрість, знаменитість, можна сказати. Коли я виплачу вам страховку — тут відразу черги стоятимуть, як за молоком до молочарні.

— А хто ж палитиме? Не можу–бо я сам спалити свою рідну хату.

— Грім спалить… Інших палив? Палив. І вашу спалить. Природні сили, якими я не можу управляти. Небесні сили, значицця…

— Верстака шкода…

— Винесіть верстака. Хіба конче палити верстака? Цього добродія, — кивнув Явтушок на цапа, — можна залишити для більшого доказу в хаті. Верстака поставте собі під чорносливом, у холодку. Заздалегідь. А цапа спалити — це штука, це резон. Не зовсім спалити, а так, щоб м'ясо залишилось: щось–бо треба вечеряти після пожежі…

— Що ви говорите, Явтуше? Я й за сто тисяч не міг би спалити цапа. Живу істоту…

— Господь з вами. Я ж і кажу. Не конче того цапа спалювати. Краще вирятувати з палаючої хати. Дубровський–бо міг кинутись рятувати кота. Бачили кіно? То чому ви не можете врятувати цапа? Пишіть: Я, Левко Євлампійович Хоробрий…

— А так не вийде, що я залишусь без хати… і без грошей?

— За кого ви мене маєте? З вами говорить сам страховий агент. Ось документ, підписаний Швабським. Ви знаєте, скільки я отримую за цей пост чистими? А вашу халупу пора б давно пустити з димом, аби не ганьбила Вавилона, а ви ще вагаєтесь, наче йдеться про палац чи богвість про що.

Все полум'я своєї душі, яка рвалася з–під вишиванки, Явтушок обрушив на ту халупину, і філософ мимоволі замилувався Явтушком у цій новій його ролі. Здався, заповнив форму номер вісім для страхування майна (було названо вид майна — хату), оцінено її й справді як щось путнє — на дві тисячі карбованців, а коли Фабіян поставив свій підпис, який нагадував найвіртуозніші підписи на грошових знаках, то Явтушок вийняв з кишені зібгану строкату шматинку, яка правила йому за хусточку, і втер нею густий піт на скронях (з роками від хвилювання у Явтушка мокріли скроні).

158