Лебедина зграя. Зелені Млини - Страница 159

159

Перший внесок філософ пообіцяв зробити з виручки за труну після якогось похорону, про який не знатиме глинське похоронне бюро. Потім вигнали цапа за двері і тут же ж таки й домовились про все. Явтушок перед тим як палити хату, попередить філософа, щоб той заздалегідь виніс з хати верстак, бекешу та ще деякі речі першої необхідності.

Явтушок міг потай радіти, він вважав, що ошукав великого філософа, а той в свою чергу був цілком певний, що агент Держстраху не збагнув його нехитрої гри. Він побажав Явтушкові щасливої служби у цій заґратованій кімнаті і вийшов з цапом на ґанок. Там, на лавочці, спочивав Савка — в холодку від жасмину, що саме одцвітав. Загледівши філософа, засміявся:

— Що, застрахувались?

— Вговорив, бестія.

— Себе чи цапа?

— Хату застрахував.

— На багато?

— На дві… Продешевив, мабуть.

Савка й зовсім розреготався:

— Ну й диваки у нашому Вавилоні!

Іще того ж дня весь Вавилон дізнався, що Фабіян застрахував свою хату від громів і блискавок та всілякого іншого лиха. Розрахунок Явтушка цілком підтвердився. Наступного дня кілька вавилонян товпилося в кімнаті Держстраху, і Явтушок чи не вперше відчув себе людиною, від якої в цьому світі дещо таки залежить.

За якийсь місяць служби він застрахував чимало життів, двадцять одну хату, сім корів, дві свиноматки похилого віку, потім настала перерва, яка обернулася для агента Держстраху у важку смугу вагань та роздумів.

Потрібен був новий поштовх для справи. І Явтушок знайшов його, як тільки почалися сіножаті й перші громи прогриміли над Вавилоном. Серед білого дня спалахнула халупина Матвія Курія. Трапилось це, коли Вавилон був на сіножаті, хатина згоріла дотла, вдалося вирятувати лише нікельоване ліжко і винести мішечок сала з комори. Курій працював на жатці, то випряг коня й прилетів з поля на згарище. Страховий інспектор уже був тут, складав акта під вишнями і при свідках. Через тиждень Курій одержав усю суму страховки. Річ для Вавилона нечувана. Курій, користуючись пільгами погорільця, звів нову хату, а бажаючих застрахувати свої старенькі оселі виявилось так багато, що Явтушок ледве встигав оформляти їх і приймати перші внески до каси Держстраху.

Про вавилонського інспектора заговорили у Глинську, кілька разів викликали в область поділитися досвідом на нарадах страховиків. А тим часом у Вавилоні та навколишніх селах все частіше спалахували пожежі, найвідчайдушніші Явтушкові клієнти насилали вогонь на старі халупини й отримували страховку у глинському райстраху. І лише філософ, який так прислужився Явтушку напочатку, був при тому забутий. Хатина його стояла собі на Татарських валах, ледь животіла, і Явтушок не давав ніякого знаку про те, що збирається її спалити, а лише час від часу надсилав клієнтові нагадування про необхідність сплатити за неї наступний внесок.

Обурений тим, Фабіян якось завітав до зухвальця, авторитет якого і тут, та й за межами Вавилона, неабияк піднявся. Явтушок зустрів філософа досить приязно, як і належало зустріти одного з перших своїх клієнтів. Зовні Явтушок змінився: пошив собі діагоналеве галіфе, взутий був у добрі ялові чоботи з глянцем на передах, замість сорочки–вишиванки мав щось на зразок френча, а до того і кашкет (висів на цвяшку біля дверей). Так ходили майже всі глинські службовці, то Явтушок перейняв ту моду, він–бо від природи був великий франт, надавав і раніше неабиякого значення одежі. На філософа це справило враження.

— Я давно вас не бачив, Явтуше…

— Давненько. Тепер мені накинули ще кілька сіл, то мотаюсь… Мізкую… Той горить, той димить… М–да–а… — Філософ раніше ніколи не чув з уст Явтушка цього багатозначного «м–да–а», що ним Явтушок, напевне, хотів підкреслити і значення своєї особи, і складність служби, яку обіймає.

Цап відчув по запаху чобіт, що перед ним щось достобіса знайоме — Явтушок не Явтушок? — все ж не впізнав агента і тепер дивився на нього з деяким занепокоєнням, побоюючись, напевне, що подібні метаморфози можуть, чого доброго, статися і з зовнішністю Фабіяна, і тоді цап не зможе впізнати свого господаря, а цього рогатому не хотілося б.

— Палимо, Явтуше?.. — запитав Фабіян.

— Бог палить — не я… Я фіксую… Кожне державне діло має кудись рухатись…

— Ну, а коли ж мене?

— Що? — заметався Явтушок.

— Спалите?.. Обіцяли ж…

— Хе–хе–хе! Я оце порадився сам із собою та й подумав: «Не смій, товаришу Голий, займати філософа, бо те можуть витлумачити погано. Як–не–як, а це честь і совість Вавилона. Взірець! Звик жити по правді. Не раджу вам, не раджу, товаришу Голий… Аж хіба грім ударить…» Помізкуйте гарненько, і ви скажете це саме.

Фабіян підвівся, помацав Явтушкові рамена, ніби хотів упевнитись, що це він, той самий Явтушок, який на початку своєї кар'єри співав зовсім іншої.

— Отож не подумайте мене спалити, Явтуше… Хай вас Бог боронить.

— Громи слабшають, а сила їх не залежить від мене…

— Звичайно. Але якби вам спало на думку зробити це, то не робіть. Я прийшов вас попередити…

— Ви про крісло?! — підхопився Явтушок. — Невже готове?

— Ще ні, але вже співає… Такого крісла не мав ніхто.

— Можна послухати? — забігав заінтригований Явтушок, не дочекавшись згоди філософа, надів кашкета, пошитого в Глинську (з синього діагоналю, як і кітель), замкнув агентство і, підморгнувши Савці на ґанку, повів Фабіянів до їхньої ветхої оселі, яку менш поміркований агент, чого доброго, міг би ненароком і спалити.

159